СУБОТІН АНДРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ
Суботін Андрій Володимирович
(21.10.1983 – 30.07.2022)
Андрій Суботін народився 21 жовтня 1983 року в місті Димитров (нині Мирноград) Донецької області. Він ріс у дружній і люблячій родині, де з дитинства засвоїв головні цінності: честь, відповідальність, працьовитість і любов до життя.
Його шкільні роки почалися в загальноосвітній школі №10 міста Димитрова, а з 1998 року він продовжив навчання у Новоекономічній ЗОШ І-ІІІ ступенів. Завжди наполегливий, цілеспрямований, він прагнув здобути знання, які допоможуть йому бути корисним суспільству. Ця жага до саморозвитку привела його до Дніпропетровського гірничого університету, де у 2001-2006 роках він опановував професію гірничого інженера.
Андрій був людиною справи. Він не просто працював — він служив своїй справі з душею. З 2005 року розпочав трудову діяльність як підземний гірничий майстер на шахті «Стаханова» (Капітальна). З 2008 по 2017 рік він став частиною 10-го воєнізованого гірничорятувального загону, де обіймав посаду командира взводу. Його професійність, холоднокровність і рішучість допомагали рятувати людські життя навіть у найнебезпечніших ситуаціях.
З 2017 по 2022 рік Андрій продовжив свою шляхетну місію, працюючи помічником командира загону, який займався ліквідацією надзвичайних ситуацій. Він не боявся ризику, бо знав, що його вміння й досвід можуть стати останнім шансом для тих, хто потрапив у біду.
Коли війна постукала в двері його країни, він не вагаючись став на її захист. 11 березня 2022 року Андрій Суботін був мобілізований до лав Збройних Сил України та приєднався до десантно-штурмових військ, що брали участь у звільненні Херсона.
Він був не просто воїном — він був лідером, наставником, другом. Лейтенант, командир 3-го аеромобільного взводу 3-го аеромобільного батальйону військової частини А4350. Його побратими називали його «командиром від Бога». Він не лише керував своїм взводом — він оберігав кожного бійця, робив усе, щоб повернути їх живими.
30 липня 2022 року, під час запеклих боїв біля Білогірки Херсонської області, Андрій загинув під ворожим артилерійським обстрілом. Його серце зупинилося, але дух його залишився жити в тих, кого він навчав, кого захищав, кого любив.
Андрій мав усе, що робить людину щасливою: кохану дружину, улюблену донечку Софійку, відданих друзів, люблячу родину, улюблену справу. Його життя було сповнене світлом, теплом і мріями. Він мріяв побачити, як зростає його донечка, мріяв ще багато разів дивитися на зоряне небо, мріяв святкувати 10-річчя шлюбу… Не встиг. Не дожив усього п’ять днів.
Останні роки життя Андрій часто захоплювався зірками. Вони манили його своєю таємничістю та безмежністю. А ще — він ніколи не лягав спати, не прочитавши кілька сторінок із Біблії. І саме маленьку кишенькову Біблію, яку він узяв із собою на фронт, рідні отримали разом із його особистими речами…
Йому було всього 38…
Похований на Алеї Слави кладовища «Озерка» у місті Мирноград, поруч із тими, хто, як і він, поклав життя за вільну Україну.
За бойові заслуги нагороджений почесною грамотою (посмертно).
Його ім’я житиме вічно. У спогадах його родини. У вдячності побратимів. У нашій пам’яті.
Герої не вмирають!
Вічна слава і шана Герою!
